Війна Росії проти України ведеться не лише на полі бою. Вона точиться також в інформаційному просторі, дипломатичних установах, судах, через наш вибір товарів у магазинах і дедалі більше — у міжнародному спорті. Після років міжнародної ізоляції Росія тепер бореться за повернення у світові спортивні змагання.

30 жовтня 2026 року Спортивний арбітражний суд (CAS) ухвалив рішення на користь Федерації хокею Росії. Це рішення передбачає повернення Росії до низки міжнародних чемпіонатів, зокрема чемпіонату світу 2027 року в Німеччині. Раніше цього року Міжнародна федерація водних видів спорту (World Aquatics) ухвалила подібне рішення, дозволивши російським плавцям виступати під національним прапором і з виконанням державного гімну.

Ці рішення прикрі для міжнародної спільноти, яка підтримує Україну. Однак держави вже продемонстрували, що можуть діяти самостійно, навіть коли міжнародні спортивні організації скасовують обмеження.

Країни беруть ситуацію у свої руки

Національні уряди контролюють в'їзд на територію своїх держав. Хорватія та Словенія вже відмовляли російським спортсменам у видачі віз, а Канада, Норвегія та Фінляндія нещодавно оголосили про ширші обмеження на в'їзд. Швеція зараз готує аналогічні заходи.

Чому країни вдаються до таких кроків? 12 листопада уряд Фінляндії ухвалив рішення заборонити в'їзд російським спортсменам, включно з тими, які виступають у нейтральному статусі. Як пояснила міністерка закордонних справ Фінляндії Еліна Валтонен:

"Мета цієї зміни — запобігти в'їзду осіб, в тих випадках, в яких Росія могла б це використати для поширення агітації на підтримку своєї незаконної агресії. Росія використовує спорт, зокрема, як інструмент пропаганди для досягнення цілей своєї агресії".

Фінські обмеження також поширюються на спортсменів, які мають шенгенські візи, видані іншими країнами. Як саме це працюватиме на практиці, ще не цілком ясно.

Приклад Словенії показує, як такі обмеження можуть впливати на спортивні змагання. Під час чемпіонату Європи з настільного тенісу, що проходив у Словенії в жовтні 2026 року, країна-господар відмовила у візах деяким російським і білоруським спортсменам, які пройшли кваліфікацію, попри те, що європейська федерація дозволила їм повернутися до змагань.

Інші спортсмени змогли взяти участь у змаганнях, оскільки вже мали дозволи на в'їзд завдяки виступам у європейських лігах. Та вони мали виступати в нейтральному статусі, під позначеннями "ETTU2" для Росії та "ETTU1" для Білорусі, без національних прапорів, гімнів або форми.

Позитивним моментом є те, що принцип нейтральності поширюється також на офіційне висвітлення матчів, де російських спортсменів позначають"AIN" (індивідуальний нейтральний спортсмен), а не "Росія".

Німеччина демонструє інший підхід

Російські гравці в настільний теніс тепер виступають у серії турнірів World Table Tennis (WTT) під власним прапором, зокрема на змаганнях у шведському Мальме, французькому Монпельє та німецькому Франкфурті.

Коли я звернувся до Міністерства спорту Німеччини із запитанням щодо вимог нейтральності, мені відповіли, що турніри WTT є індивідуальними змаганнями, а гравці не носять традиційну форму національних збірних.

Водночас китайські спортсмени виступають у футболках із національним прапором та написом "CHINA" на спині. Отже, національна символіка, очевидно, дозволена, хоча під час церемоній нагородження державні гімни не виконуються.

На мою думку, вимоги нейтральності повинні бути однаковими в усіх європейських країнах, які приймають змагання. Шведські політики виступають за спільний підхід на рівні Європейського Союзу.

Національні спортивні організації мають ще один варіант дій: відмовлятися від участі у змаганнях у Росії, турнірах за її участю або від поєдинків проти російських суперників. Про це — далі.

Кожен вид спорту несе свою відповідальність

Відповідальність починається з тих, кого обирають керувати міжнародним спортом, задовго до організації конкретного турніру.

Розгляньмо хокей.

По-перше, юридична підготовка. У жовтні 2026 року CAS зазначив, що Міжнародна федерація хокею (IIHF) не надала достатніх доказів для обґрунтування відсторонення Росії. У питанні такого великого міжнародного значення можна було б очікувати значно сильнішої правової позиції.

По-друге, управління. Рада IIHF складається з 15 членів із правом голосу. Проте Канада, яку можна вважати найвпливовішою хокейною державою світу, не має жодного місця в Раді на 2026–2030 роки, тоді як Туреччина та Нова Зеландія представлені. Як одна з провідних хокейних держав може не мати представника в органі, що визначає майбутнє цього виду спорту?

Настільний теніс дає ще один подібний приклад. Виконавча рада Міжнародної федерації настільного тенісу (ITTF), яку очолює президентка, шведка Петра Сьорлінг, включає представників Йорданії та Еквадору, але не має представників таких провідних у настільному тенісі країн, як Франція чи Німеччина.

Немає нічого поганого в тому, що менші країни мають право голосу. Проте у складі ради з 11 членів представники Еквадору та Йорданії разом займають майже 20% місць, тоді як Франція та Німеччина не мають жодного.

Навряд чи це можна назвати правильним балансом між глобальним представництвом і впливом провідних спортивних держав.

Лідерство означає готовність відповідати за свої рішення

Тут я хочу звернутися до ситуації у своїй країні — Швеції — та до двох відомих шведських спортивних керівників.

Петра Сьорлінг є президенткою Міжнародної федерації настільного тенісу ITTF. Вона впливає на розвиток Федерації вже 15 років, обіймаючи різні посади. Сьорлінг також є почесною головою Шведської федерації настільного тенісу та віцепрезиденткою Олімпійського комітету Швеції.

У жовтні я опублікував авторську колонку у шведській газеті Dagens Nyheter, безпосередньо звернувшись до Петри Сьорлінг.

Моє запитання було простим: коли ITTF вирішила знову допустити російських гравців до змагань під їхнім національним прапором і гімном, як вона голосувала?

Підтримала Сьорлінг це рішення, виступила проти чи утрималася?

Редакція газети звернулася до неї та надала можливість відповісти. Однак вона вирішила не відповідати на це запитання.

І це важливо. Публічно висловлювати солідарність з Україною — одне, а відстоювати ці принципи всередині міжнародних спортивних організацій — зовсім інше.

Якщо спортивні керівники не готові пояснювати свою позицію щодо настільки важливих рішень, як може громадськість домогтися від них відповідальності?

Шведський хокей — ще один приклад

Андерс Ларссон обіймає посаду президента Шведської хокейної асоціації з 2015 року, є членом Ради IIHF з 2021 року, а також є віцепрезидентом Олімпійського комітету Швеції.

Після рішення CAS від 30 жовтня Ларссон спочатку заявив, що Швеція не бойкотуватиме чемпіонат світу і, за необхідності, гратиме проти Росії.

Лише після того, як Фінляндія та інші скандинавські країни оголосили свої позиції, Швеція повідомила, що відмовиться грати проти Росії. Я вітаю це рішення.

Але чому Швеція була однією з останніх скандинавських країн, які оголосили свою позицію? Від провідної хокейної держави ми маємо право очікувати більш ініціативного лідерства.

3 листопада Hockeysupporterunionen — об'єднання вболівальників двох найвищих хокейних ліг Швеції — прийняло рішення вимагати відставки Ларссона, посилаючись на втрату довіри до його керівництва.

Настав час замислитися, чи не потрібне нове покоління лідерів, здатних формувати майбутнє міжнародного спорту.

Міжнародному спорту потрібні не лише заяви про солідарність

У жовтні 2026 року Міжнародна федерація важкої атлетики надала Москві право провести чемпіонат світу 2030 року.

Цей турнір називають частиною кваліфікаційного шляху до Олімпійських ігор 2032 року в Брисбені, хоча остаточні правила кваліфікації ще не затверджені. Якщо участь у цьому чемпіонаті стане важливою для здобуття олімпійських ліцензій, це може поставити спортсменів і національні федерації перед складним вибором.

Як забезпечити справедливе ставлення до спортсменів, які відмовляються змагатися в Росії, та зберегти для них рівні можливості кваліфікуватися на Олімпійські ігри?

Ці приклади підкреслюють необхідність досвідченого юридичного представництва та добре підготовлених стратегій у міжнародних і національних спортивних федераціях.

Висновок

Повернення Росії до міжнародного спорту не є неминучим. Уряди, національні федерації та спортивні керівники все ще мають можливості протидіяти цьому. Але для цього потрібні координація, прозорість і сміливість брати на себе відповідальність за складні рішення.

Ми очікуємо від спортсменів, що вони витримуватимуть тиск, дотримуватимуться правил і відповідатимуть за свої вчинки.

Настав час вимагати того самого від тих, хто ними керує.

Якоб Готтліб — шведський технологічний підприємець, автор і коментатор із юридичною освітою, який зосереджується на темах, пов'язаних з Україною